Як посіяти в дитині почуття успішності?

Одні з найочевидніших тілесних можливостей — це НАПРУЖЕННЯ і РОЗСЛАБЛЕННЯ, РУХ і СПОКІЙ. Дитині важливо, випробовуючи власне тіло, відчувати ці стани: який я, коли рухаюсь? яке моє тіло, коли воно у спокої? як я почуваюся, коли напружую м'язи? а як, коли я весь — мої руки, ноги, тулуб, шия, голова — розслаблений? а коли я напружений лише частково?

Дитина, звісно, не обдумує це — вона просто отримує різноманітний чуттєвий досвід (від вестибулярної, тактильної та пропріоцептивної систем). І випрацьовує навичку помічати різноманітні стани свого тіла й управляти ним. Вона налагоджує з ним діалог.

Я спостерігаю, що серед сучасних дітей дедалі більшає тих, хто може перебувати переважно лиш в одному стані: або в активному русі, в постійному напруженні, або у тілесній в'язкості, важкості, пасивності. Першим складно бути у спокої, рухатися повільно, чітко, розважливо, другим — докласти зусиль для фізичної діяльності, утримувати такий рівень напруги, щоб могти певний час триматися рівно (сидіти, стояти без опори). Дітям складно це робити не тому, що вони не хочуть. Вони не можуть. Бо ще недостатньо опанували своє тіло. Не відчувають його так якісно, щоб могти ним керувати. І до 12-13 років у них є хороші шанси це частково надолужити, якщо було «втрачене» перше семиліття — через купу гуртків, спортивних секцій, безкінечних пояснень та інтелектуальних занять.

Активність-спокій, напруження-розслаблення — це здорові фази, які мають змінювати одна одну. Як вдих і видих.

Саме тому цим фазам — диханню в усіх сенсах — у вальдорфській школі приділяється так багато уваги. За цим принципом будується кожен урок, кожен день, тиждень, кожна навчальна епоха й рік.

На заняттях із сенсорної інтеграції в діалозі дитина у моєму супроводі вивчає, випробовує, опановує своє тіло у вільному русі чи спокої, залежно від свого стану у даний момент. Дитина вчиться чути потреби власного тіла - і відгукуватись на них. Як? І завдяки власному вільному рухові, грі, і завдяки діалогу, невербальному й вербальному, який веде з ними на заняттях дорослий, бачачи їхні тілесні й душевні потреби у конкретну мить. До речі, діти про свої потреби дуже добре «сигналять» усією своєю тілесністю, настроєм, поведінкою, яку кожен дорослий може навчитися «читати».

У школі на уроках і на моїх заняттях діти доживлюють, «догодовують» ті тілесні відчуття, які є в них «голодними» — через брак потрібного їм руху поза межами школи або ж через перенасиченість рухом, в якій насправді нема тілесної потреби у дитини, а також через «залипання» в екрани.

Дорослим варто пам'ятати, що дитина у своєму становленні ще тільки знайомиться зі своїм тілом, ще тільки вчиться його чути й адекватно реагувати на власні потреби. Дитина є дослідником. Досліднику потрібно багато саме вільного руху, руху «із себе», а також необхідна можливість спокою й тиші (коли дитину ніщо не розважає, коли їй нічого не пропонують). Вдих-видих і чітка межа між ними. Цю межу і здоровий ритм до певного часу має давати дорослий.

Вільна людина — це не та, для якої немає меж і яка не має уявлення, де проходить середина. Вільна людина — це та, яка щонайменше знає, де є її власна межа між активністю і спокоєм, це та людина, яка може максимально напружитися — і щось здійснити та вчасно зупинитися — і побути у бездіяльності й розслабленні. У цій спроможності керувати собою, своїм тілом в дитини народжується фундаментальне «я можу!».

Тільки тоді, коли вона відчуває і розуміє Себе, вона може відчувати та розуміти Іншого, що є основою для побудови будь-яких стосунків.