Вальдорфський вчитель: «У дечому починаю відставати від своїх 3-класників»

Наприклад, у здатності вільно, сміливо та гармонійно поєднувати кольори у в'язаній шапці. Їй-Богу, уявити не могла, що можливі такі поєднання!

Або коли моя учениця з ледь припіднятою гордо голівкою та доброю посмішкою після прикрої ситуації сказала: «Так, я інколи можу наговорити зайвого» :)

Невже можнв так легко і відверто визнавати свої помилки?

Чи, наприклад, коли діти відмовилися від гри на перерві, щоб доробити незавершену справу.

Або усі (!) відмовилися, щоб допомогти ОДНОМУ доробити цю ж (незавершену) справу.

Кілька спроб — і вони вже грають на флейтах каноном.

Вони до чогось (чи до когось) бувають більш уважні, ніж я; тонше, ніж я, сприймають природу, хтось краще малює, вправніше скоромовить чи дотепніше жартує.

Перша думка, яка може прийти після таких усвідомлень, — їм більше немає, чому від мене вчитися.

Але її треба гнати. БО: то є велика радість для будь-якої недосконалої вчительки - бачити, як діти, які прийшли до тебе ще зовсім крихіткам тепер вміють і знають аж стільки! У полі, яке ти створюєш і оберігаєш роками, вони можуть так розкрити і розвинути свої таланти! Бо найголовніше - дати їм можливість, як квіточкам, розпуститися у теплі. Бути поряд, спостерігати і підтримувати, якщо потрібна допомога.

Ставайте вальдорфськими вчителями, якщо серце кличе! Це так прекрасно! Усі творчі муки варті того :)