Небезпека відстороненого батьківства

СМАРТФОНИ пов'язують з багатьма неприємними подіями – дорожньо-транспортними пригодами зі смертельними наслідками, порушенням сну, зменшенням емпатії, проблемами у стосунках, неуважністю (див. висновки дослідження «Чи бачили ви клоуна на одноколісному велосипеді?») – легше перелічити кілька переваг смартфонів, аніж безліч їхніх недоліків. Зараз, можливо, суспільство переживає найвищу ступінь негативного ставлення до електронних пристроїв.

Тим не менше, нові дослідження показують, що ключова проблема залишається недооціненою. Вона пов'язана з розвитком дитини, але це, мабуть, не те, про що ви подумали. Крім занепокоєння одержимістю дітей екранами давайте поговоримо про батьків, які перестали приділяти дітям увагу.

Так, батьки тепер мають більше часу, ніж будь-коли, і можуть присвячувати його своїм дітям. Незважаючи на різке збільшення кількості жінок, що працюють, сьогодні вони, як не дивно, проводять з дітьми більше часу, ніж матері у 60-х роках. Але якість взаємодії між батьками та дітьми погіршується, можна сказати, вона стає штучною, несправжньою. Батьки постійно присутні у житті своїх дітей фізично, але менше включені емоційно. Не можу сказати, що я не співчуваю батькам у цьому випадку. Мої дорослі діти люблять жартувати, що вони б не вижили в дитинстві, якби 25 років тому я мала смартфон.

Визнання недооціненої проблеми використання ґаджетів батьками не зменшує прямих ризиків, які несуть екрани дітям. Суттєві докази дозволяють припустити, що багато «екранного» часу (особливо пов'язаного зі швидкою зміною картинки або зображеннями жорстокого характеру) завдають шкоди мозку дитини. Сучасні дошкільнята просиджують перед екранами більше 4 годин на день. Середній вік, коли діти починають регулярно сидіти перед екраном, з 1970 року знизився з віку 4 років до лише 4 місяців.

Деякі найновіші інтерактивні ігри, в які грають діти на смартфонах чи планшетах, можуть мати більш позитивний вплив, ніж перегляд телевізора (або YouTube), оскільки краще імітують природні навички гри у дітей. Та й, звичайно, численні дорослі, що зараз нормально функціонують, вижили після того, як у дитинстві проводили час за переглядом «когнітивного сміття», що геть не сприяло їхньому розумовому розвитку. (Моя мати, що незвично для її часів, забороняла мені дивитися Speed Racer та Gilligan's Island. Як мені вдалося передивитися кожен епізод кожного шоу десятки разів, пояснити ніхто так і не зміг.) Тим не менш, ніхто не буде заперечувати тієї шкоди, якої зазнає дитина, сидячи перед екраном: час, витрачений на пристрої, – це час, який не витрачається на активне пізнання світу та стосунки з іншими людьми.

Однак при всіх розмовах про час, що його дитина витрачає на смартфон, на диво мало уваги приділяється використанню смартфонів самими батьками, які зараз страждають від того, що експерт з технологій Лінда Стоун більше 20 років тому назвала «довготривалою частковою увагою». За словами Стоун, цей стан шкодить не стільки нам, скільки нашим дітям. Новий стиль батьківської взаємодії може призвести до переривання давньої емоційної системи спілкування, відмінною рисою якого є чуйне спілкування, головна передумова розвитку людини. Це ще зовсім недосліджена проблема.

ЕКСПЕРТИ З ДИТЯЧОГО РОЗВИТКУ мають різні назви для діадичної системи стосунків між дорослим і дитиною, яка формує основну архітектуру мозку. Джек П. Шонкофф, педіатр і директор Гарвардського центру розвитку дитини, називає це «подача та прийняття подачі»; психологи Кеті Хірш-Пасек і Роберта Міхнік Голінков описують «розмовний дует». Голосові патерни, які батьки використовують під час спілкування з дітьми та малюками, вирізняються більш високим тоном, спрощеною граматикою та зацікавленням, перебільшеним ентузіазмом. Незважаючи на те, що ця розмова видається занадто солодкою для дорослого спостерігача, дітям вона вкрай подобається. Більш того, дослідження показало, що діти віком 11–14 місяців, з якими спілкувалися за допомогою інтерактивного, емоційного реагування, у віці 2 років знали удвічі більше слів, ніж діти, з якими так не спілкувалися.

Розвиток дитини залежить від зв'язку з дорослим. Ось чому в одному експерименті дев'ятимісячні діти, з якими дорослі спілкувалися кілька годин на мандаринському діалекті, могли виокремлювати певні фонетичні мовні елементи, тоді як діти з іншої групи дітей, які чули точно такі самі речення, але на відеозаписі, не змогли виокремити ці елементи мови. За словами Хірш-Пасек, професора Темпльського університету і старшого наукового співробітника Брукінгського інституту, все більше і більше досліджень підтверджують важливість живої бесіди. «Мова є найкращим провісником успішності у школі, – сказала вона, – а ключем до сильних мовних навичок є бесіда між дитиною та дорослим».

Тому проблема виникає, коли емоційна бесіда між дитиною та дорослим, яка є дуже важливою під час раннього навчання, переривається, наприклад, набиранням тексту або швидким чек-іном в Instagram. Якщо ви коли-небудь спілкувалися з роботом мобільного оператора, ви можете уявити, як це, коли з вами розмовляють без емоцій. Ще один наслідок помітив економіст, який відслідковував збільшення кількості дитячих травм із ростом популярності смартфонів. AT&T, американська телекомунікаційна компанія, пропонувала послуги на базі смартфонів, у різний час в різних місцях, створюючи таким чином цікавий природний експеримент. Чим більшою була кількість послуг, що пропонувалися на базі смартфону, тим більшою, охоплюючи район за районом, ставала кількість звернень по невідкладну допомогу дітям. Ці висновки привернули увагу ЗМІ до небезпеки, спричиненої батьками, які відволікались. Але ми маємо визнати негативний вплив відстороненого батьківства й на інтелектуальний розвиток дітей. «Малюки не навчаються, якщо ми перериваємо розмову через мобільні телефони або скролимо текст на екрані», – сказала Хірш-Пасек.

На початку 2010-х років дослідники у Бостоні непомітно спостерігали за 55 батьками, що їли з одним або декількома дітьми у ресторанах швидкого харчування. Сорок дорослих відволікались на телефони різною мірою, дехто майже повністю ігнорував дітей (дослідники виявили, що частіше дорослі набирали текст та «ходили» сторінками, ніж розмовляли по телефону). Не дивно, що діти, яких ігнорували, починали привертати увагу доступними їм способами. У подальшому дослідженні 225 матерів та їхні діти віком приблизно 6 років знаходилися у звичній для них обстановці, взаємодію між мамою і дитиною під час прийому їжі записували на відео. Упродовж спостереження чверть матерів спонтанно використовувала свій телефон, і, почавши використання, значно скоротила вербальну й невербальну взаємодію з дитиною.

Ще один ретельно спроектований експеримент проводився у районі Філадельфії Хірш-Пасек, Голінков і Джессою Рід з Тампльського університету. Вони вивчали, як використання мобільного телефону батьками впливає на вивчення мови дітьми. У кімнаті розмістили 38 матерів та їхніх дворічних дітей. Мамам сказали, що вони мають навчити дітей двом новим словам (blicking, що означало «відмовитися», і frepping, що означало «трясіння»), і видали телефони, щоб дослідники могли зв'язатися з ними з сусідньої кімнати. Коли навчання переривалося дзвінком, діти не могли вивчити цих слів, та коли мамам не телефонували, діти нові слова засвоювали. Парадоксально, але в епілозі до цього дослідження вказано, що дослідникам довелося виключити з дослідження сімох мам, тому що вони не відповідали на телефон, «не дотримуючись протоколу». Ці мами – справжні молодці!

ЗАВЖДИ БУЛО НЕЛЕГКО балансувати між потребами дорослих та дітей, ще складніше – між їхніми бажаннями, і наївно уявляти, що діти завжди можуть бути незмінним центром уваги батьків. Батьки завжди лишали дітей розважатися час від часу самостійно – «побавитися у човні», як у книзі «Вітер у вербах», або просто безцільно повалятися у манежі. У дечому екрани, якими зайняті діти XXI століття, схожі на різноманітних і властивих для різних часів «маминих помічників», на котрих покладали догляд за дитиною багато поколінь. Коли батьки не мають дитячого манежу, в буквальному або переносному сенсі, може розпочатися хаос. Біографія Лаури Інґальс Вайлдер, авторки «Будиночку у прерії», написана Кароліною Фрейзер, змальовує вкрай специфічний стиль виховання 19-го століття: батьки, мешканці прикордонних районів, притуляли дітей до відкритих дверей печі, щоб зігріти, в іншому випадку – залишали їх на поталу «всіляких нещасних випадків, коли їхні матері намагалися впоратись із невідкладними обов'язками». Сама Вайлдер розповіла про те, як декілька разів була за крок від біди зі своєю донькою Роуз; одного разу вона відірвалася від хатньої праці й побачила пару поні, що перестрибували через голову малюка.

Відсутність уваги батьків, якщо це відбувається час від часу, не є катастрофічною (і навіть може формувати здатність протистояти труднощам), але хронічне відсторонення – це зовсім інша історія. Використання смартфонів має усі ознаки залежності: дорослі дратуються, якщо їх відволікати від смартфону під час використання; вони не тільки пропускають емоційні сигнали, а фактично неправильно їх інтерпретують. Батьки, яких відволікли, можуть розгніватися швидше за тих батьків, які занурені у спілкування з дитиною, бо вважають, що дитина маніпулює, у той час як насправді вона просто хоче уваги.

Короткочасна, свідома сепарація, звісно, не шкодить, а є навіть здоровою, як для батьків, так і для дитини (особливо коли діти стають дорослішими та потребують більшої незалежності). Але така сепарація відрізняється від неуважності, що виникає, коли батьки нібито з дитиною, але спілкуються, не включаючись у діалог, через що дитина почуває себе менш важливою, ніж електронний лист. Мати, яка каже дітям іти грати на вулицю, батько, який каже, що йому потрібно зосередитися на роботі протягом наступних тридцяти хвилин – цілком обґрунтовані відповіді на вимоги дорослого життя.

Однак те, що відбувається сьогодні, – це зростання непередбачуваного піклування, яке повністю залежить від звукових сигналів та різних спокус, що їх пропонують смартфони. Схоже, ми маємо найгіршу модель виховання, яку можна собі уявити: ми завжди присутні фізично, чим блокуємо дитячу самостійність, проте емоційно присутні лише час від часу.

Вирішити проблему буде нелегко, особливо враховуючи те, що вона ускладнюється радикальними змінами в освіті. Більше дітей молодшого віку, ніж будь-коли (близько двох третин 4-річних малюків), навчаються у дитячих закладах, а згідно з останніми трендами у темі раннього розвитку класи наповнені чітко прописаними уроками та нудними «вчительськими розмовами». У таких умовах у дитини залишається обмаль можливостей до спонтанного спілкування.

Приємною новиною є те, що маленькі діти запрограмовані взяти від дорослих усе, чого потребують, кожен з нас колись уперше зіткнувся з парою вимогливих рук, що відвертають нашу увагу від екрана. Дитина багато зробить, щоб отримати увагу відстороненого від неї дорослого. І якщо ми не змінимо своєї поведінки, діти намагатимуться змінити її замість нас, і тоді, коли сьогоднішні дошкільнята підуть до школи, на нас чекає набагато більше істерик. Та врешті-решт діти можуть здатися. Для танго потрібно двоє, і дослідження з румунських дитячих будинків показали світові, що існують межі того, скільки мозок дитини може обійтися без партнера, готового до танцю. Правда у тому, що ми насправді не знаємо, як сильно страждає наша дитина, коли ми не здатні з нею взаємодіяти.

Звичайно, дорослі також страждають від такого стану справ. Багато людей будують своє щоденне життя навколо жалюгідної передумови, що вони завжди «ввімкнені»: завжди працюють, завжди є батьками, завжди доступні для чоловіка/дружини, для своїх батьків та для будь-кого іншого, кому вони можуть знадобитися, одночасно мають бути в курсі новин, ще й мають не забути, ідучи до машини, замовити більше туалетного паперу з Amazon. Вони застрягли у цифровій версії режиму прання «вижимання».

За цих обставин простіше зосередити свою тривогу на часі, який проводять перед екраном діти, аніж сховати власні пристрої. Я дуже добре розумію цю тенденцію. Крім моїх ролей рідної та прийомної матері, я опікуюсь таксою середнього віку з надлишком ваги. Я також середноього віку і також маю зайву вагу, і краще я буду переживати про спожиті калорії тварини, безжально обмежуючи собаку кормом з клітковини, ніж зверну увагу на своє харчування і відмовлюсь (не дай Боже) від моїх ранкових булочок з корицею. З психологічної точки зору це класичний випадок проекції – захисного перенесення своїх недоліків на відносно безневинних інших. Коли починає турбувати час, який дитина проводить перед екраном, перше, що треба зробити більшості з нас – це подивитися на себе.

Якщо ми зможемо втримуватися від «техноференцій» (щоденного переривання взаємодії з близькими через різні девайси), як це назвали деякі психологи, ми, швидше за все, зрозуміємо, що можемо зробити набагато більше для наших дітей, навіть роблячи для них менше. Це не залежить від якості їхнього навчання у школі і навіть ніяк не пов'язано з кількістю часу, який ми з ними проводимо. Батьки мають відмовитися від задушливої ідеї бути всім для всіх. Покладіть нарешті свою дитину в манеж! Припиніть робити вигляд, що граєте у футбол, якщо відчуваєте, що не хочете. З дитиною усе буде гаразд. Але коли ви вже з вашою дитиною, відкладіть до біса телефон.