Час на природі замість часу перед екраном

В епоху кондиціонерів та запружених вулиць не дивно, що комфорт і тривога сприяють зникненню такого явища, як діти, що грають на відкритому повітрі. Британський захисник дитячої гри Тім Гілл, можливо, дібрав для цієї проблеми найбільш влучне визначення, зауваживши у британському виданні Ecologist, що «діти зникають із зовнішнього середовища з такою швидкістю, яка вивела б їх у топ будь-якого списку живих організмів, що знаходяться під загрозою зникнення, якби вони належали до тваринного царства».

Порожні тротуари й тихі парки не залишилися непоміченими; багато зацікавлених дослідників почали кількісно оцінювати та обговорювати, наскільки важливою у житті дітей є гра на вулиці і на природі. Звертаючись до страху багатьох батьків, у своїй книзі «Остання дитина в лісі: вбережемо наших дітей від дефіциту навколишнього середовища» Річард Лув писав, що «кімнатне (чи «на задньому сидінні») дитинство знижує небезпеку для дітей; однак інші ризики посилюються, включно із ризиком для фізичного та психологічного здоров'я, ризиком для пізнання дитиною ідеї громади та її сприйняття, ризиком у питанні впевненості у собі та здатності розпізнавати справжню небезпеку».

Багато гучних трендів в освіті наполягають на тому, що необхідно посилювати цифровий досвід у шкільних класах, однак при тому, наскільки корисним та зручним це могло б бути, над розповсюдженням технологій у школах необхідно подумати. Технологічне оснащення класів може викликати у дітей голод за зв'язком із тим світом, в якому вони живуть. Тривожні побічні ефекти технологій висвітлюються у «Заклику до дії» від робочої групи Nature Action Collaborative for Children (NACC):

«Оптимально, технології відкривають світи, які ніколи раніше не були настільки легкодоступними для дітей; однак відкриття цього боку навчання сприяє закриттю дверей, через які діти мають доступ до більш природного середовища, яке, у свою чергу дає стійку основу для дитячого почуття приналежності та обізнаність про найближчі до дитини житлові райони і навколишнє середовище. Брак таких зв'язків може викликати як апатію, так і невігластво у сприйнятті дітьми навколишнього світу та в усвідомленні своєї ролі в тому, як природним середовищем користуватися, як у нього вчитися та як його захищати».

Школи, змушені перетворювати освіту на мильну кульку на аркушах зі стандартизованими тестами, загострюють питання недостатності гри на відкритому повітрі. Дослідження, наведені у «Заклику до дії» від NACC, вимагають залишати дітям менше часу для «вивчення та навчання через діяльність, яка базується на відчутті дива, цікавості та користі від безпосереднього досвіду». Тиск з метою збереження конкурентоспроможних результатів тестування переконав деякі школи взагалі вишкрябати перерви на користь більшого часу для зубріння, і ті 9 з 10 шкіл, які ще досі відводять час для гри, виділяють на неї лише від 24 до 30 хвилин на день.

Школи намагаються компенсувати дітям брак спілкування з природою, вводячи такий час до навчального плану. Лоуелл Монке, професор педагогіки у Віттенберзькому університеті, вважає, що школи повинні «давати дітям досвід реальних речей, стосовно яких символи є лише тьмяними орієнтирами». Показуючи важливість емоційного зв'язку з тим, що в іншому випадку було б якоюсь порцією інформації, він пише, що «картинка може коштувати тисячі слів, але для другокласника, який тримав дощового черв'яка, що звивався у руці, навіть друкований символ «черв'як» має більш глибокий зміст, ніж тисяча знімків або десяток відеороликів на Discovery».

Місія Вальдорфської школи Філадельфії полягає у «сприянні можливості повноцінно зануритися у світ». Досягається це завдяки прихильності до природи та грі на відкритому повітрі. Я вважаю себе дуже щасливою, оскільки отримала дошкільну освіту, сповнену запахів і смаків, навчання та досліджень; солодкість жимолості й гіркота фіалки, постійні забави із жовтецем, який ми тулили до підборіддя, пальці, що пахнуть, як перлівка навесні, прилипання до дерев, коли ми добували з них кленовий сироп під час екскурсії, сильний земляний запах від стрибків у купи листя. Щодня поле або дитячий майданчик були чистим полотном, і ми виходили і створювали інший світ. Ми мали незалежність та свободу тинятися, поняття, які рідко пов'язують з освітою.
У дитячому садку ми грали у рольові ігри та робили (а зрідка й смакували) «суп» у коренях дерев, створювали вдосконалене пісочне морозиво і поливали наші маленькі міста з глиняними вулицями та палицями-будинками.

У молодшій школі ми з нетерпінням чекали прогулянок на природі в Уісахіконі, де вчителі та батьки звертали увагу на назви різних рослин (я на власному досвіді дізналася, яка вона – кропива пекуча). Ми не оминали жодного каменя чи камінчика, який нам траплявся, і випробовували свою хоробрість, балансуючи на скелях і колодах. Ми використовували природу та гуляння на вулиці, щоб поглибити та підтримати те, що вивчали у приміщенні.

У третьому класі ми вийшли на вулицю – і обміряли ціле поле, щоб у реальній, практичній перспективі визначити його площу та відстані, які ми вивчали. У п'ятому класі ми зібрали зразки того, про що дізналися, вивчаючи листяні та хвойні дерева. Я провела години, намагаючись відтворити соснову шишку у своєму зошиті з головного уроку. Коли ми вивчали світлові та звукові хвилі, ми вийшли на поле і відправили половину класу на інший його бік; кожна група по черзі била палиця об палицю; ми бачили, як палиці вдарялися – і чекали кілька секунд, поки звук доходив до нас. У сьомому класі під час інтенсивної епохи живопису кожен обрав собі дерево або місце на полі, щоб навчатися, малювати, дивитися на те, що нас оточує, очима імпресіоністів, яких ми вивчали.

Ось це виокремлює вальдорфську освіту, коли справа доходить до гри та навчання на вулиці. У книзі «Відчуття дива» Рейчел Карсон пише: «Аби дитина зберегла своє вроджене відчуття дива, їй потрібно спілкуватися принаймні з одним дорослим, який може поділитися ним, заново відкривши з дитиною радість, захват і таємницю світу, в якому ми живемо». У вальдорфських школах у всьому світі кожен вчитель і однокласник Є таким супутником, не залишаючи жодного каменя, під який би вони разом не зазирнули, жодної непонюханої квітки протягом усієї шкільної подорожі дитини, від дитячого садка до восьмого або дванадцятого класу.

Отож, батьки, будьте сміливими і рухайся проти течії, яка заштовхує дітей у приміщення і залишає їхній власний світ непізнаним. Технології розвиваються з блискавичною швидкістю, тому ми маємо уповільнюватися, дихати свіжим повітрям і віддати пріоритет безцінному часові на відкритому просторі замість гонитви за перевагами технологій, що застаріють зовсім скоро.