6 клас: «...Без страхів ми не могли б проживати мужність»

Діти звикли до них із першого класу. Спочатку ці маленькі вольові завдання дає учитель: щодня застеляти ліжко, самому, без нагадування батьків, збирати до школи рюкзак тощо. Вони здаються простими, але насправді усе те, що ще не стало звичкою, виявляється справжнім випробуванням.

Уже в 5 класі деякі мої діти озвучили, які справи є для них найважчими, і завдання обирали собі самі. Я була вражена, яку високу планку вони собі ставили, і була вражена ще більше, коли вони її долали.

Цьогорічне борисфенівське свято Мужності завершилося тихим та інтимним вечором у лісі біля багаття. За збігом, у цей самий день ми дочитали книгу Володимира Желєзнікова «Опудало». Отже, нам було про що поговорити.

Останній розділ книги підняв купу питань і змусив по-іншому подивитися на героїв книги, яких діти спочатку беззаперечно засуджували. Ми говорили про мужність у різних життєвих обставинах і прийшли до того, що мужність – це вміння пересилити страх, подивитися йому в очі.

Про страхи говорили довго. Починали із фізичних, які лежать на поверхні: хтось згадав, що дуже боїться глибини, хтось має страх висоти, хтось панічно боїться змій. А потім ми перейшли до страхів, які рідко усвідомлюємо, бо вони ховаються у глибинах нашої душі.
Діти говорили, а я багато слухала, іноді додавала щось про себе і дивувалася, які ж вони дорослі. Ми могли говорити на рівних і помітили, що у глибинних страхах ми всі схожі, бо вони є у нас усіх.

Хтось із дітей сказав про страх смерті, хтось додав, що сильно боїться смерті близьких людей – і це відгукнулося у колі. Та раптом одна дитина сказала, що страх смерті – це добре, бо без нього людина не прожила б довго, без нього ми б менше цінували близьких, а ще без страхів ми не могли б проживати мужність! Ми підбадьорилися цими думками і почали копати вглиб, шукаючи страхи, які підспудно керують нашими вчинками:

– Я боюся самотності...
– А я зараз подумав, що якби я був самотнім на безлюдному острові, то це ще можна якось витримати...
– Так, значно страшніше відчувати самотність, коли ти серед людей!
– А ще страшно, коли ти щось кажеш, а всі сміються!
– Або, навпаки, говориш смішне, а нікому не смішно – тоді відчуття, що тебе ніхто не розуміє. Це страшно, коли тебе ніхто не розуміє... Це, мабуть, теж самотність.
– От у мене, наприклад, є друг, і ми ніби дружимо, але я завжди відчуваю, що він мене не розуміє, а я – його.
– Я боюся не мати друзів! Іноді цей страх змушує мене робити те, чого я не хочу.
– А я боюся стати дорослою!
– А я боюся, що колись я можу забути дитинство!
– А ще якось страшно, коли про тебе всі забувають.
– У давні часи одним із найстрашніших проклять було забуття, – додаю я.

І так ми говорили ще довго, піднімаючи серйозні філософські теми. Наприкінці розмови ми вирішили написати усі свої страхи на папірцях і спалити їх, уявляючи, як вони летять із димом, щоб звільнити трохи місця для Мужності. У лісі – тихо і темно. Майже догоріло багаття. Але на душі стало значно тепліше.