Борисфен
«вальдорфська школа борисфен»

Роздуми
про реформу освіти

Мені завжди цікаво, що стоїть за словосполученням «реформа освіти», я часто заглядаю за нього – і не бачу нічого, що могло б привести до успішної реформи. Багато слів, ідей – на цьому реформа і закінчується.
Біда в тому, що держава стала монополістом у сфері освіти. Держава сказала: «Я маю право робити суспільний запит на виховання та навчання майбутнього громадянина». У нас брак інженерів, тож треба, щоб школа їх випускала. Через десятиліття буде нестача ще когось – і школа знову буде «постачати» державі кадри. Але школа – це не завод із виробництва готового ідеального товару. А діти – це не сировина! І держава сьогодні не має цього розуміння. Не мають його більшість директорів, вчителів і батьків. Рух у замкненому колі. Занепад.
Що може розірвати це коло?

Свобода і відповідальність за ті умови, у яких виховуються та навчаються діти. Коли кожна батьківсько-шкільна громада отримає свободу і відповідальність, тоді й буде закладена перша цеглина реформи в освіті. Так, це ВЕЛИКИЙ РИЗИК. Щоб на таке наважитися, потрібно мати не абияку силу духу, мужність. Зупинити монополію, створити регіональні навчально-консультативні центри для батьків та вчителів і сказати школам: «Ви маєте свободу та відповідальність. А ми вам допоможемо».

Далі багато років буде дуже цікаво! Безперечно міністра освіти назвуть безвідповідальною людиною. Школа (батьки та вчителі) буде борсатися і – або потоне, або виживе й почне рухатися до процвітання. У кожної школи буде свій унікальний досвід, своя історія, свої помилки і висновки, з яких вони створять закони-правила школи. І всі, хто працюють та навчаються у даній школі, будуть дотримуватися закону, який вони самі створили. І тоді з'ясується, що вільні та відповідальні дорослі формують таких самих дітей.

Сьогодні масова школа за таким зразком майже неможлива. Такі оази можна створювати у домашніх школах, бо вони вийшли із системи. Ми з батьками-однодумцями робимо таку школу у системі – і це щоденна важка праця: духовна, душевна та фізична. Як не згоріти, не розчаруватися, не опустити рук, мені важко сказати. Дуже часто – це ходіння на межі.
Але очі майже 100 дітей, що вже зараз у нас навчаються, кажуть вчителям: «Ідіть вперед. Не питайте, чи це комусь потрібно. Це потрібно нам. Маленьким громадянам України».
Автор: Наталія Шпілька, вальдорфський вчитель
Фото: Альона Тихонова

Ви можете використовувати цей текстовий матеріал повністю або частково виключно за умови встановлення гіперпосилання на сайт www.waldorfkyiv.org.