«Цифровий героїн»:
як ґаджети перетворюють дітей на психотичних наркоманів

Сьюзан придбала своєму шестирічному сину Джону айпед, коли він був у першому класі. «Я подумала, чому б не дати йому такої можливості?» – сказала вона мені під час терапевтичної сесії. У школі, де навчався Джон, ґаджети стали використовувати для все більш молодших учнів – і його вчитель із технологій з ентузіазмом розповідав про їхні переваги для навчання. Саме тому Сьюзан хотіла зробити якнайкраще для свого рудоволосого хлопця, який любив читати та грати у бейсбол.

Вона почала дозволяти Джону грати на айпеді у різні освітні ігри. Одного чудового дня він відкрив для себе «Майнкрафт». Учитель з технологій запевнив її, що це «точно як електронне "Лего"». Пам'ятаючи, скільки дитячого задоволення вона отримувала, граючись та будуючи з пластикових деталей, Сьюзан дозволила синові усі вечори проводити за грою у «Майнкрафт».

Спочатку Сьюзан буда цілком задоволена. Джон здавався захопленим творчою грою, досліджуючи її кубічний світ. Вона помітила, що гра все-таки не була схожою на «Лего», яким вона його пам'ятала, адже вона не мала вбивати тварин та знаходити рідкісні мінерали, щоб у грі вижити та з улюбленою грою перейти на новий рівень. Але Джону, схоже, дійсно подобалося грати, і у школі навіть був організований клуб «Майнкрафт», тож як тут може трапитись щось погане?

Однак Сьюзан, і це було важко заперечувати, почала помічати зміни у Джонові. Він усе більше й більше зосереджувався на своїй грі, почав втрачати інтерес до баскетболу й читання, а також нехтувати своїми обов'язками. Інколи, прокидаючись зранку, він розказував, що бачив уві сні кубічні фігури.

Хоча це її непокоїло, вона думала, що у її сина просто багата уява. З часом його поведінка погіршувалась, Сьюзан навіть пробувала заборонити гру, але Джон відреагував на це бурхливо й агресивно. Його реакція була настільки емоційною, що Сьюзан врешті здалася, заспокоюючи себе думками про те, що це ж «у рамках навчання».

Але одного разу вночі вона зрозуміла, що ситуація стає небезпечною.

«Я зайшла до його кімнати, перевірити як він. У цей час він мав спати – і те, що я побачила, справді налякало мене...»

Зараз ми знаємо, що усі ці айпеди, смартфони та айбокси є своєрідним електронним наркотиком.

Вона побачила, як син сидить у ліжку, витріщившись перед собою широко розплющеними, налитими кров'ю очима, у той час як його увімкнений айпед лежить поряд. Здавалося, Джон був у трансі. Сьюзан у паніці декілька разів трусонула його, поки не змогла вивести з цього стану. Збентежена, вона не могла зрозуміти: як її колись здоровий та щасливий хлопчак став настільки залежним від гри, що навіть ввела його у кататонічний ступор?

Недаремно більшість батьків, що ставляться до ґаджетів з осторогою, самі є їхніми розробниками та інженерами. Стів Джобс був свідомо низькотехнологічним батьком. Технічні боси та інженери Кремнієвої долини віддають своїх дітей до вальдорфських шкіл, які не використовують у навчанні високі технології (використовують у старших класах – Прим. ред.). Засновники Google Сергій Брін та Ларрі Пейдж відвідували також не технологічні школи Монтессорі, так само як і засновник Amazon Джеф Безос та засновник Wikipedia Джиммі Вейлс.

Багато батьків інтуїтивно розуміють, що всюдисущі блимаючі екрани негативно впливають на дітей. Ми бачимо агресивну й бурхливу реакцію при спробі забрати ґаджети геть та спостерігаємо розсіяну увагу у дітей, коли вони не знаходяться під постійним впливом ґаджетів, що перезбуджують нервову систему. І ще гірше: ми бачимо дітей, які нудяться, стають апатичними та не цікавляться нічим, коли не «підключені» до віртуального світу.

Але все навіть набагато гірше, ніж ми думали.

Тепер ми знаємо, що усі ці айпеди, смартфони та ікс-бокси є цифровим наркотиком. Останні дослідження роботи мозку показують, що ґаджети впливають на роботу його фронтальної кори, яка відповідає за свідомі дії, включаючи самоконтроль – саме так, як під впливом кокаїну. Технології настільки перезбуджують дитину, що у неї підвищується рівень допаміну – нейромедіатора, який відповідає за отримання задоволення та сприяє розвитку залежності – так само як і секс.

Згідно із Доповіддю Американської академії педіатрії за 2013 рік, діти віком 8-10 років проводять 8 годин на день, використовуючи різні цифрові технології, у той час як підлітки проводять 11 годин перед екраном. Один з трьох дітей, ще не досягнувши віку, коли може говорити, вже використовує планшет або смартфон. Більше того, у довіднику «Інтернет-залежність», автор д-р Кімберлі Янг стверджує, що 18% інтернет-користувачів, які навчаються у коледжі, є залежними від ґаджетів.

Якщо вже людина стає дійсно залежною – від наркотиків, ґаджетів або чогось іншого, – вона має пройти детоксикацію, перш ніж будь-яка інша терапія зможе стати ефективною. У ситуації з ґаджетами це означає повний технічний детокс: жодних комп'ютерів, жодних смартфонів, жодних планшетів. Інколи заборона накладається навіть на телевізор. Зазвичай такий режим встановляється на 4-6 тижнів. Це час, необхідний відновлення перезбудженої нервової системи. Але цього не так просто досягнути у наш заповнений технологіями час, де ми всюди оточені екранами пристроїв та девайсів. Людина може не вживати наркотиків або алкоголю. А ось залежного від ґаджетів спокуси підстерігають скрізь.

Тож як уберегти дітей, не дозволити їм перетнути небезпечну межу? Це непросто.

Головне, з чого варто почати, – це вберегти наших 4-, 5-, 8-річних дітлахів від занурення у екрани ґаджетів. Це означає гру в «Лего» замість «Майнкрафту», книжки замість айпеда, природу та спорт замість телевізора. Якщо треба, вимагайте, щоб у школі дитині не давали планшет як мінімум до 10 років (інші рекомендують до 12-ти).

Розмовляйте відверто з дитиною про те, чому ви обмежуєте доступ до ґаджетів. За обіднім столом збирайтесь разом без технічних пристроїв – саме так робив Стів Джобс на вільних від гаджетів обідах зі своїми дітьми. Не ставайте жертвою «синдрому батьків, що весь час відволікаються» – як говорить теорія соціального научіння, «на що дивлюсь, те й роблю».

Коли я спілкуюсь з моїми 9-річними близнюками, я відверто говорю з ними про те, чому ми не хочемо, щоб вони мали планшет чи грали у відеоігри. Я пояснюю їм, що деякі діти настільки люблять грати зі своїми ґаджетами, що потім їм вкрай важко припиняти гру чи контролювати її тривалість. Я допоміг їм зрозуміти, що якщо вони стануть залежними від ґаджетів та «Майнкрафту», як дехто з їхніх друзів, то можуть постраждати інші сфери їхнього життя: можливо, вони вже не так хотітимуть грати у бейсбол, не так часто читатимуть книжки, будуть менше зацікавлені у заняттях, пов'язаних із наукою і природою, будуть менше контактувати зі своїми реальними друзями. Як не дивно, їх не довелося довго переконувати, коли вони побачили перші зміни, що сталися з їхніми друзями, які занадто багато часу проводили перед екранами.

Кінець-кінцем, моїй клієнтці Сьюзан вдалося забрати у Джона планшет, однак процес одужання став важкою боротьбою з великою кількістю ударів і невдач на шляху.
Сьогодні, після чотирьох років значних зусиль та активної підтримки, стан Джона значно покращився. Він навчився в міру користуватися комп'ютером та значно збалансував своє життя: грає у бейсбольній команді та має кількох близьких друзів у школі. Але його мати усе ще пильнує та залишається позитивною і проактивною силою, яка допомагає контролювати використання технічних засобів, адже, як і з будь якою залежністю, у моменти слабкості може статися рецидив. Сьюзан певна: те, що син звертається до здорових медіаджерел, що у його спальні немає комп'ютера і він бере участь у сімейних вечерях без ґаджетів – усе це є реальними кроками для подальшого налагодження ситуації.

Імена пацієнтів були змінені.